І пішли поховати її, та не знайшли з неї нічого, а тільки черепа, та ноги, та долоні рук...
Чому я не згинув в утробі? Як вийшов, із нутра то чому я не вмер?
Чого прийняли ті коліна мене? І нащо ті перса, які я був ссав?
Бо тепер я лежав би спокійно, я спав би, та був би мені відпочинок
з царями та з земними радниками, що гробниці будують собі,
або із князями, що золото мали, що доми свої сріблом наповнювали!...
Або чом я не ставсь недоноском прихованим, немов ті немовлята, що світла не бачили?
Там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі,
разом з тим мають спокій ув'язнені, вони не почують вже крику гнобителя!...
Малий та великий там рівні, а раб вільний від пана свого...
І нащо Він струдженому дає світло, і життя гіркодухим,
що вичікують смерти й немає її, що її відкопали б, як скарби заховані,
тим, що радісно тішилися б, веселились, коли б знайшли гроба,
мужчині, якому дорога закрита, що Бог тінню закрив перед ним?...
Бо зідхання моє випереджує хліб мій, а зойки мої полились, як вода,
бо страх, що його я жахався, до мене прибув, і чого я боявся прийшло те мені...
Не знав я спокою й не був втихомирений, і я не відпочив, та нещастя прийшло!...
І я похвалив тих померлих, що давно повмирали, більш від живих, що живуть дотепер...
А краще від них від обох тій людині, що досі іще не була, що не бачила чину лихого, що робився під сонцем!
А коли б він жив двічі по тисячі літ, та не бачив добра, то хіба не до місця одного все йде?
ти ж від гробу свого відкинений геть, мов галузка бридка, оточений вбитими та мечем перешитими, що до гробу між камінь спускаються, як потоптаний труп...
Ти не будеш поєднаний з ними у гробі, бо землю свою зруйнував, свій народ повбивав... Насіння злочинців повік не згадається!
і порозкладають їх перед сонцем і перед місяцем, та перед усіма небесними світилами, яких вони кохали та служили їм, і що йшли за ними, і що зверталися до них, і що вклонялися їм. Не будуть вони зібрані й не будуть поховані, гноєм стануть вони на поверхні землі!
Проклятий той день, коли я народився, день, коли породила мене моя мати, хай благословенний не буде!
Проклятий той муж, який сповістив мого батька, говорячи: Народилось тобі дитя-хлопець, а тим справді потішив його!
І бодай стався муж той, немов ті міста, що Господь зруйнував й не пожалував їх, і нехай чує крик він уранці, а лемент військовий у часі полудня,
за те, що в утробі мене не забив, і тоді була б стала мені моя мати за гріб мій, а утроба її вагітною навіки була б!...
Чого то з утроби я вийшов, щоб бачити клопіт й скорботу, і нащо кінчаються в соромі ці мої дні?...
Поховають його, немов того осла, волочачи та викидаючи геть за брами Єрусалиму...