Вони товчені зранку до вечора, і без помочі гинуть назавжди...
О, коли б зволив Бог розчавити мене, простягнув Свою руку й мене поламав,
А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...
від кривди й насилля врятує їхню душу, їхня кров дорога буде в очах його!
Знаємо бо, коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, дім нерукотворний та вічний.
Бо ми, знаходячися в цьому наметі, зідхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям.
Як одежу, їх зміниш, і минуться вони, а Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться!
Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням,