Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...
(38-7) Скорчений я, і над міру похилений, цілий день я тиняюсь сумний,
(38-8) бо нутро моє повне запалення, і в тілі моїм нема цілого місця...
Омліває мій дух у мені, кам'яніє в нутрі моїм серце моє...
Наймарніша марнота, сказав Проповідник, марнота усе!...
бо створіння покорилось марноті не добровільно, але через того, хто скорив його, в надії,
коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!
Та й що має людина зо всього свойого труда та із клопоту серця свого, що під сонцем працює вона?
Яка користь трудящому в тім, над чим трудиться він?